Український журналістський фонд разом із профспілкою атомників України запросили журналістів із усіх регіонів побувати в Чорнобильській зоні. Проект передбачав знайомство із містами Славутич, Чорнобиль і Прип'ять та сумнозвісною Чорнобильською атомною електростанцією. Першим нашим об'єктом у цьому ланцюжку стало
НАЙМОЛОДШЕ МІСТО УКРАЇНИ
Споруджувати житло тут почали 1988 року, тобто, після чорнобильської трагедії. Виникла потреба розселити ліквідаторів аварії, спеціалістів атомної станції, які продовжували тут працювати. Вибрали це місце тому, що поруч - залізниця, зручно доставляти будівельні матеріали. Славутич повністю відрізняється від традиційних уявлень про українське місто. Вулиці тут побудовані колишніми союзними республіками відповідно до їхньої традиційної архітектури. Тому є в Славутичі "грузинські квартали", "вірменські", "литовські", "естонські", "азербайджанські", "московські", "брянські" тощо. Середній вік жителів Славутича - 35 років. Проживає тут 25 тисяч жителів.
Містечко невелике. Одна діагональ його - 1700 метрів, друга - 1300. Тому міського транспорту тут не існує - всі або ходять пішки, або їздять велосипедами чи скутерами. Незвично було бачити чисті вулиці й порівнювати їх із нашими, запорізькими, засміченими. Отож, під час прес-конференції першого заступника міського голови Славутича Володимира Жигала я запитав його:
- Яким чином ви виховуєте людей, аби вони не смітили?
Відповідь була простою:
- Штрафуємо. Але й пояснюємо в школах, на зборах, що всі ми - господарі одного дому, що в чистоті значно краще жити. Окрім того, відновили народні дружини, а в найбільш багатолюдних місцях установили камери спостереження. Останнє утримує "гарячі" голови від необдуманих вчинків. Тому серед міст, кількість жителів яких менше 50 тисяч, Славутич найкращий щодо попередження злочинності.
У вестибюлі міської ради звертаєш увагу на гасло: "Славутич - наш дім - зроби його красивим та щасливим!" Мабуть, переважній більшості городян до вподоби цей заклик.
Тут пам'ятають подвиг пожежників та атомників, які першими стали на поєдинок зі смертельною радіаційною стихією, врятували світ від загибелі. На їхню честь на центральній площі споруджений обеліск, а на стелі - портрети кількох десятків ліквідаторів, які віддали життя в перші дні аварії. Офіційна пропаганда СРСР у 1986 році називала цифру... чотири.
“ВІТЕР З ЧОРНОБИЛЯ СПИТЬ - КРАЩЕ ЙОГО НЕ БУДИТЬ...”
ЦІ слова з "Колискової" Василя Марсюка згадалися, коли під'їхали до старовинного Чорнобиля, який згадується в літописах Київської Русі ще в 1193 році. На в'їзді - контрольно-пропускний пункт. Щоб сюди зайти чи заїхати - потрібен спеціальний дозвіл. Адже це - зона радіаційного забруднення.
Шляхи та багатоповерхівки знезаражені, тут навіть мешкають люди, котрі й займаються дезактивацією. Однак у приватному секторі - пустка. Двори заросли деревами, будинки ледь виглядають із хащ. Заходити у двори небезпечно - можна про-йтися забрудненою територією й "ухопити" чималу дозу радіації.
Це саме стосується й навколишніх лісів. Хоча, як розповіли нам ліквідатори забруднень, високе начальство з Києва та інших міст приїжджає сюди полювати або рибалити. Одні браконьєри вбивають лосів і кабанів, готують шашлики, в яких стронцій перевищує всі норми в двадцять разів, інші ловлять таку ж рибу й потихеньку отруюють себе, колег за нещастям... Але найчастіше стріляють для розваги - вбив лося, зняв роги й копита та й тікає. Важко пояснити, що в головах у цих людей. Або ж ними рухає нездоровий спортивний інтерес.
Диких тварин у лісах розвелося багато. Прижилися й завезені сюди коні Прежевальського. Є чим харчуватися й хижакам, тому чимало розвелося вовків, місцеві жителі-самосели бачили навіть слід ведмедя.
У Чорнобилі працює адміністрація зони відчуження. Вона виконує роль і міської ради, і районного керівництва - вирішує більшу частину тутешніх наболілих питань. Працює тут і Свято-Іллінська церква, збудована ще в ХІХ столітті. Зберігається у храмі бюст царя Олександра ІІ. 1873 року дерев'яна церква в Чорнобилі згоріла, й імператор видав указ - побудувати цегляну. Вдячні чорнобильці зібрали кошти й замовили погруддя. Після більшовицького перевороту його заховали під підлогою церкви. 2003 року, під час реконструкції церковного притвору, бюст знайшли і встановили у храмі.
12 підприємств (а це - 1600 спеціалістів) працюють нині на навколишній території, відшукуючи й ліквідуючи радіаційні плями, щоб радіація не потрапила у води малих річок, Прип'яті, Дніпра. Вони, як розповів нам представник ЦК Атомпрофспілки Микола Тетерін, вивозять і хоронять радіоактивний ґрунт (його тут - мільйони тонн), укріплюють береги водойм, контролюють стан колодязів, артезіанських свердловин, будують дамби тощо. Адже радіонукліди розчиняються у дощовій та сніговій воді й, стікаючи потім у низини, таким чином можуть потрапити й у річки.
Найбільшою проблемою є те, що радіоактивні відходи після аварії на ЧАЕС не захоронили, а просто закопали в землю. Від цього ґрунтові глибинні води вже почали забруднюватися. Контролювати таку обстановку ніхто не може - невідомо, куди піде ця вода. Тепер ліквідатори риють глибокі траншеї, на дно засипають глину як екран (вона не пропускає воду), трамбують бульдозером, відтак закладають радіоактивну землю й накривають її знову глиною. Роблять спеціальні водовідведення для дощової води та контрольно-спостережні свердловини. Бережуть ці люди ліси від пожеж, рятуючи таким чином Київ та інші населені пункти від радіації, що розноситься вітром.
Як бачимо, запобіжних заходів здійснено чимало, але багато роботи залишиться й нашим нащадкам. Причина банальна - низький рівень фінансування. До того ж ліквідатори працюють ледь не лопатами. Їм бракує потрібного обладнання, відсутні належні умови праці, гідна зарплата (часто-густо її ще й затримують - нині заборгованість держави перед кожним робітником складає близько семи тисяч гривень). Як завжди, люди сподіваються на державу, яка б мала перейнятися цими проблемами.
ГОТУЄТЬСЯ НОВИЙ САРКОФАГ
1995 року уряд України ухвалив рішення про дострокове зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС. 15 грудня 2000 року це рішення виконали. Станція не дає струму, в реакторах самовідновлювана реакція не протікає. Спеціалісти займаються нині утриманням реакторів у безпечному стані, ліквідацією ядерного палива на трьох енергоблоках.
Його вивозитимуть у спеціальні сховища - ці об'єкти будуються. Як тільки паливо виберуть із реакторів, почнеться етап остаточного закриття й консервації станції, що триватиме з 2013-го до 2022 року. Потім буде етап витримки, а з 2045 року розпочнеться вже демонтаж обладнання реакторів. Зараз на четвертому блоці встановлені спеціальні датчики, за допомогою яких контролюється температурний, радіаційний та інші режими.
Але нині найбільшим об'єктом є спорудження нового накриття для сумнозвісного четвертого блоку. Для будівництва саркофага ведуться земляні роботи - риють котловани під фундамент. Більше 20 тисяч кубометрів ґрунту з цих котлованів вивезені й захороненні. Із серпня почнуть закуповувати матеріали для безпосереднього спорудження саркофага. Це - тисячі тонн металу й цементу.
Його збудують неподалік від четвертого блоку, а потім затягнуть на спеціальних полозках, закривши сам енергоблок. Спочатку (десять років тому) вартість будівництва цього об'єкта складала 758 мільйонів доларів. Але інфляція внесла корективи: торік визначили, що потрібно вже один мільярд доларів. Нині ця цифра уточнюється в Кабміні. Фінансується закриття першого, другого й третього блоків із бюджету України, а будівництво нового накриття - світовим співтовариством.
Працює на Чорнобильській атомній станції 3,5 тисячі "своїх" людей, а також підрядні організації в рамках міжнародного проекту закриття АЕС.
Відчувається, що керівники станції ностальгують за тим, що не працюють технічно справні блоки станції. А рішення про виведення їх із експлуатації називають чисто політичним. Але, на думку автора цих рядків, рішення було правильним. Це підтверджує
МЕРТВА ПРИП'ЯТЬ
Так називається не тільки прадавня ріка, але й місто. Перебували тут ми всього десять-п'ятнадцять хвилин. Але враження гнітючі, немов відвідав кладовище. Проїжджали вулицею, яка стала тунелем - заросла великими деревами, що сплели над шляхом своє гілля. Із вікна автобуса будинків майже не видно. Багатоповерхівки зяють мертвими зіницями, ніби заплакати хочуть. Штукатурка обсипається, залізні деталі іржавіють.
Прес-секретар Чорнобильської АЕС Майя Руденко повідомила, що Прип'ять будували за тим же проектом, що й наш Енергодар. Хоча тепер порівняти ці міста неможливо. Енергодар - діюче, живе місто, що розвивається. Прип'ять - мертве, пам'ятник нерозумного втручання людей у ядерну стихію. І як би не шкодували нині атомники за втратою робочих місць та іншими благами, але у місті-цвинтарі, мимоволі закрадається думка: а чи не кращими були б альтернативні види енергії - вітрові та сонячні електростанції? Вони ж бо не призведуть до катастрофи, на кшталт чорнобильській.
Запоріжжя-Чорнобиль-Запоріжжя
Пилип ЮРИК
