.
  • .

На привітання”Слава Україні” всім серцем відгукуюсь “Героям слава!” Життя в окупації або урок любові до Батьківщини

Ніколи не думав, що мені доведеться  замислюватись, як це воно — жити в окупації, тим більше -  писати про це. Тому що раніше ані я, ані люди з мого  оточення не зіштовхувалося

з окупацією. Але, саме так, мені випало побачити і відчути весь жах, коли твоя маленька Батьківщина, твій рідний край, де ти народився і прожив усе життя, вже перестає бути частиною великої і величної країни, коли у себе вдома ти почуваєшся зовсім невідповідно, дуже незатишно і взагалі не можеш збагнути повною мірою, що відбувається. Це відчуття неможливо порівняти ні з чим,  І передати його  словами  стороннім людям  неможливо, окрім, хіба що,  тих людей, які теж відчули все це на собі. Але їм, як раз, пояснювати нічого і не треба – їхньому мовчазному розумінню не має меж. Та, на жаль, обмін думками не полегшує нашого стану...
Отже, почнемо з самого початку. Я народився і все життя прожив у Донецькій області, більшу частину свідомого життя я прожив безпосередньо у Донецьку. Як і більшість свідомих громадян, я певною мірою пишався своїм рідним краєм: за те, що це місто слави шахтарської праці, що я мав змогу отримати вищу освіту достатньо високого рівня, за найкращі роки моєї ранньої юності, і, в першу чергу, за те, що це моє рідне місто. Українське місто європейського рівня з розвиненою інфраструктурою – словом, “скло та бетон”.
Але одного разу щось пішло не так. Точніше, як з’ясувалося поготів, не так все пішло вже досить давно…
Навіть за наявності власного свідомого ставлення до реалій  й власної ж громадянської позиції найвищого рівня, мирне життя, як виявилося,  мене нічому не навчило. До того ж мирні, безтурботні дні закінчилися. І я дізнався, що люди, з якими я живу поруч, у своїй більшості, виявилися зрадниками і такими , що “без роду й племені”. Було втрачено головне надбання демократії -   свободу слова. Мої  друзі й близькі люди, які не захотіли змиритися із ситуацією, пороз’їжджалися хто куди. Мій світ, до якого я звик, було вщент зруйновано. І щоб хоч трохи утримати собі опору під ногами, яка все норовила вислизнути, взявся самотужки  поновити знання з історії — всесвітньої та України.
Відверто кажучи, до подій 2014 року я був досить аполітичною людиною. Не те, щоб я був на сто відсотків у захваті від нашого політичного апарату і всього безладу, що коївся у нашій країні, але здебільшого мене влаштовувало моє життя. Політика у моєму житті займала місце лише у контексті перегляду новин і надсміювань з наших державних діячів та подиву, як вони взагалі можуть чимось керувати. Але мені це не заважало жити і радіти життю – в цілому, все було дуже добре: можна було щось планувати, прагнути своєї мети, займатися своєю справою – і отримувати результат.
Але, як то кажуть, усе пізнається у порівнянні – виходить, було навіть занадто добре, якщо людям виявилося цього мало. Захотілося чогось нового, гострих відчуттів, які “руський мір”  тут же їм і запропонував.
Під час подій Революції Гідності у Києві я не надто давав собі звіт у тому, що відбувається насправді. Пам’ятаю, як батько пояснював мені причинно-наслідковий зв’язок – він з самого початку все розумів і знав, які наслідки це може спричинити. Але я тоді не міг повірити, що ситуація настільки прозаїчна і гранично серйозна. Не міг через те, що звик по-давньому вважати, що українці, росіяни й білоруси – єдиний народ, що в нас спільні інтереси і нас штучно посварили, хоча з історії пам’ятаю, що це далеко не перше протистояння між нами, просто всі такі історичні факти були майстерно викреслені. Втім, минуло  небагато часу, і мені довелося аналізувати ситуацію, щоб збагнути справжнє положення речей. Аналізувати почав приблизно у час, коли вже почалися перші постріли  з військової техніки, а містом поїхали ворожі танки…
Правду кажучи, було водночас страшно і “цікаво”, коли і чим це все закінчиться – тому що таких історичних подій раніше спостерігати не доводилося. І не приведи,  Господь,  кому-небудь таке  побачити!  Спочатку була надія, що ці спроби терористів спаплюжити нашу землю -короткочасні . Але дуже скоро стало чітко зрозуміло, що це надовго, і вся “цікавість” хутко зникла, коли від українського Донецька не залишилось майже нічого, а снаряди почали прилітати вже у центр міста і лягати неподалік від мого дому.
З часом коло мого спілкування досягло абсолютного мінімуму: я вирішив для себе, що спілкування із зрадниками, так я називав людей, що вітали “руський мір”, - це просто злочин, і наші шляхи кардинально розходяться. В додачу до усього, відкрито виказувати свою проукраїнську позицію – стало просто самогубством.
Дуже велику роль в даній ситуації відіграє російська пропаганда, яка так і ллється з усіх їхніх брехливих ЗМІ, якими там були заміщені українські.
Додайте, що чимало місцевих жителів  не знають історії Київської Русі, походження Московії, Слобожанщини, передумови Другої Світової війни…І адептам “руськго міра” таких дуже легко задурити,  нав’язати міфи про страшних “ворогів-фашистів-бандерівців”,  ненависть до всього українського.
Мені довелося прожити два з половиною роки в окупації, жахаючись усього, що відбувається навколо, але переїхати на “велику землю” одразу я не наважився. Тепер я шкодую про це, але все сталося, як мало бути.
Робота на той час була, але я почав потроху готувати свою дівчину до думки, що треба переїжджати в Україну. Їй було важко змиритися, що треба буде надовго або й назавжди змінити все, до чого ми звикли: батьки поряд, звична робота, рідне місто, хоч і окуповане… Я кілька разів їздив в Україну з приводу працевлаштування, пошуків житла тощо. Мені було простіше – я живу окремо від батьків вже давно, а вона жила з ріднею, поки ми не вирішили з нею побратися. Періодично в нас виникали суперечки, що переростали у сварки, тому що їй  водночас і хотілося щось змінити на краще, і у той же час не хотілося змінювати звичне життя. Але врешті здоровий глузд все ж-таки перемогли.Перемогло наше кохання, взаємне і до Батьківщини.
першим в Україну переїхав я: знайшов житло, роботу, вирішив питання з оформленням статусу внутрішньо переміщеної особи; невдовзі переїхала і моя дівчина.
Зараз у нас все добре: ми обидва працюємо, будуємо плани на майбутнє, гуляємо нічним містом і радіємо життю, я планую отримати другу вищу освіту.
За рік багато чого змінилося, чуже місто стало рідним, а рідне – взагалі чужим, але найголовніше, що ми живемо вдома, тому що наш дім – Україна, у будь-якому куточку якого ми почуваємося затишно і спокійно.
Саме тут на сердечне привітання”Слава Україні” я щоразу  всім серцем відгукуюсь “Героям слава!”

 

Станіслав Василенко

Підпишіться на наш відеоканал