.
  • .

Він зіграв всього Моцарта

Єдиним на пострадянському просторі піаністом, який здійснив повний запис усіх фортепіанних сонат і концертів Моцарта – а їх 27, зробивши тим самим великий

внесок в сучасну виконавчу моцертіану,  один з найкращих інтерпретаторів його безсмертної  музики є видатний піаніст, народний артист Росії Михайло Сергійович Воскресенський.  13 лютого 2017 року його нагороджено російським орденом Дружби – за видатний внесок в розвиток вітчизняної культури, багаторічну творчу діяльність.

 

    «Нашого цвіту по всьому світу», - говорить українська приказка. Щедра на таланти українська земля, бо саме в Україні, в курортному містечку Запорізького краю - місті Бердянськ – 25 червня 1935 року Михайло вперше привітався з білим світом. Маестро й досі пам’ятає невеличкий будиночок коло теплого Азовського моря, де в дні шторму було добре чути прибій. Вже знаменитою людиною він разом із своєю сім’єю кожного року приїздив сюди, до матері – берегині серця і сумління, святості і натхнення.
Біографічна мозаїка великого 82-річного життя – картини дитинства.
В  1939 році його мати – Надія В*ячеславівна Смирнова, вчителька музики, вперше познайомила хлопчика з початковим курсом гри на фортепіано: йому було чотири рочки. Хлопчик ще не міг звільна дістатися клавішів, але вже знав материне кредо: музикою можна передати невловимі відтінки почуттів.  Коли Михайлику виповнилося вісім років, він востаннє бачив свого батька – мікробіолога Сергія Пантелеймоновича Воскресенського, який загинув на фронті під Мелітополем у жовтні 1943 року.  Хлопчик пам’ятає страшний відчай матері з похоронкою у руках. А ще – криваві заграви: горіло місто, рідний Бердянськ, палали будинки, чулися звуки…ні не музики, а звуки німецьких автоматів, які розстрілювали жителів міста. Мишко і Милочка тиснулися до грудей мами – ховалися  в коморі, двері якої були заставлені шафою. Діти сиділи тихо, бо розуміли: тиша для них - рятівна.
Повоєнний Бердянськ – напівзруйнований, але вільний від нацистів. І вже у жовтні 1943 року відкривається музична школа. Непоказний будиночок, не вистачало інструментів,  на дощ з громом казали, що він бомбить – не пройшов ще страх окупації, але до «музикалки» вже бігають дітлахи, серед яких  - серйозний, замислений хлопчик Мишко.
До 1948 року Михайло невеликими, але впевненими кроками карбував свою  майбутню долю музиканта: навчався в середній школі і продовжував займатися грою на роялі під наглядом Надії В*ячеславівни. Бердянськ змінився Москвою, самостійні заняття – музичним училищем імені Іпполітова-Іванова, уроки матері – уроками педагога Іллі Рубиновича Клячка, дитячі наївні уявлення про фортепіанну гру – серйозними художньо-виконавчими завданнями і великим світом справжної музичної образності. Енергійність, твердість, сила, рішучість у поєднанні з природними здібностями вели Михайла по щаблям оволодівання майстерністю; вивчену із захопленням техніку гри він з успіхом демонстрував на відкритих вечорах і концертах.
    18-річним юнаком, сповненим надії і  впевненості людини, яка має будучину, Михайло з легкістю вступає до Московської консерваторії. Його вчитель – перший лауреат Міжнародного конкурсу імені Шопена 1927 року Лев Оборін, який завоював світове визнання романтичним стилем виконання, чудовим відчуттям гармонії, майстерним звучанням рояля, а також високою школою, психологічною стійкістю, витримкою, холоднокровністю. Він розробив «правила гарної поведінки в музиці», які стосувалися змісту і форми виконання, естетики звучання, педалізації тощо.
Талановитий учень продовжив мистецькі традиції видатного вчителя. Артистичність, душевність, безпосередність – внутрішні естетичні підвалини  мистця, які дозволили Михайлу Воскресенському заслужити у міжнародній музичній спільноті репутацію продовжувавча високої романтичної традиції в музиці. Контрастні музичні фарби, зачаровуюче легато (плавне виконання), «співаючий» рояль – усе показувало вібруючу глибину граціозності таланту молодого виконавця. Стриманий у спілкуванні зі студентами, Лев Оборін зробив виключення для яскравого піаніста Воскресенського, готував його для участі у міжнародних конкурсах. Учень виправдав сподівання майстра: Михайло став одним з перших в ряду лауреатів.
Так, у 21 рік – він лауреат третьої премії міжнародного курнкурсу ім. Шумана в Берліні, у 22 роки – знову третя премія на змаганнях піаністів в Ріо-де-Жанейро, у 23 роки – друга премія в конкурсі імені Енеску в Бухаресті, у 27 років – третя премія на змаганнях імені Вана Кліберна в США.
Конкурси захоплювали молодого виконавця - вони сприяли професійному зростанню, піаністичному прогресу, разом з тим  несли  увесь спектр яскравих вражень: від радощів і надій – до засмучення й розчарування.
А ще були фестивалі. Так, у 1957 році піаніст бере участь у фестивалі «Празька весна», де виконав світову прем*єру Другого концерту Дмитра Шостаковича у присутності самого автора. Це був перший його концерт за кордоном.
Наприкінці 1958 року Михайло Воскресенський побував на малій батьківщині (вдома небо найсиніше і наймиліше!) – на Запоріжжі, 21-22 грудня виступав з симфонічним оркестром Запорізької філармонії. Матір була присутня на цих концертах, і сльози гордощів за сина – лауреата міжнародних  конкурсів - застилали очі. Традиція виступати з концертами в рідному місті зберігається і за часів незалежної України.
Працюючи в консерваторії асистентом Льва Оборіна, Михайло осягав глибину і таїнство оборинського виконавчого мистецтва і його педагогічну майстерність.
На початку 60-х років він закінчує аспірантуру, вже має свій власний клас, з успіхом концертує за кордоном: Німеччина, Чехословакія, Болгарія, Румунія, Японія, Ісландія, Польща, Бразилія, Франція, Корея, Китай, Австралія, США, Мексика, Куба, Перу, африканські країни  – і  всюди відмінні відгуки, позитивні рецензії. Зокрема, французька преса наголошувала на силі обдарування дивовижної артистичної особистості Воскресенського, відзначаючи його не просто як віртуоза,  а як майстра, що буквально живе у музиці, заглиблюючись в її недосяжні глибини.
Усі сонати Бетховена, усі твори Шопена, 64 концерти для фортепіано з оркестром  з видатними маестро сучасності, з 150 диригентами, серед яких – Джон Притчард, Франц Конвич, Крут Мазур, Станіслав Кровачевскьий, Євген Свєтланов та інші.

У 51 рік Михайло Сергійович – заслужений , у 54 – народний артист Російської Федерації.
Вітчизняна преса відзначає точність виконання, душевну гаромонію, уважність до естетичних якостей музичної форми майстра. В його грі завжди є певні межі, окреслені вихованням, етикетом,  смаком – бездоганними і відмінними. «Його смак і музичне чуття – від природи, вони стали його другою натурою»- додає дослідник творчості піаніста Г. Ципін.
Успішна й педагогічна діяльність Михайла Сергійовича в Московській консерваторії – як професора і завідуючого кефедрой спеціального фортепіано. Серед його учнів – відомі музиканти, учасники міжнародних змагань:  Є. Кузнєцова, Є. Крушевський, М. Рубацкіте, Н. Трулль, Т. Сипрашвілі, Л. Берлінська та багато інших. Артист великого обдарування і заслуженої популярності  Станіслав Іголинський – гордість Воскресенського-педагога, який вважає, що піаніст завжди перевіряє себе у педагогіці: «Педагог має бути піаністом, що знати усі підводні каміння».  Михайло Сергійович дає своїм учням широкі знання і професійну культуру, відкриває їм секрети майстерності, прищеплює традиції романтичної школи,  на яких сам вихований. Учні, а зараз й видатні майстри, відзначають нешаблонність мислення свого улюбленого педагога, який вміє активізувати музичний інтелект своїх вихованців, розвиває та збагачує його. А ще виховує професійну чесність, любов до високого мистецтва, показує приклад творчого ентузіазму. Його учні 111 разів ставали лауреатами міжнародних конкурсів,  серед них -   49 золотих медалістів. Чотири рази на рік його найкращі студенти дають безплатні концерти в залах Московської консерваторії, беруть участь у кафедральних концертах, виїздять в міста країни та за кордон.


Дискографія самого музиканта нараховує більше 50 дисків, серед яких - твори Моцарта, Листа, Шопена, Скрябіна, Шумана та ін.
2 червня 2010 року Михайло Сергійович звавершив свій великий творчий проект- протягом трьох років він виконав і записав усі 27 фортепіанні концерти Моцарта з камерним оркестром Центру Павла Слободкіна під орудою диригентів Леоніда Николаєва та Костянтина Маслюка. За реалізацію цього проекту він був удостоєний Премії Москви в галузі літератури й мистецтва. « Я пов*язаний з Моцартом усе своє життя, це – найтрудніший з композиторів, завдяки чистоті своїх поглядів, стилю та незвичної щирості усії його творів», - переконаний Михайло Воскресенський. Для нього немає більш геніального композитора, ніж Моцарт.
Тільки великі майстри можуть дозволити собі надати слухачам цілі монографії, які присвячені або видатному композитору, або одному крупному жанру. С. Фейнберг з усіма сонатами Скрябіна та 48 прелюдіями і фугами Баха, Т. Николаєва, яка повторила його досвід, і тепер в цьому ряду – Михайло Воскресенський.
Дослідник Г Ципін стверджує, і стверджує  фактами, що тяжіння музиканта до фортепіанних монографій було здавна: 32 сонати Бетховена зіграні у 7 концертах сезона 1973-74 року, весь Шопен – 9 концертів у сезоні 1982-1983 року, усі сонати Скрябіна.
Михайло Восресенський був членом журі багатьох міжнародних конкурсів, є постійним головою журі конкурса імені Скрябіна в Москві (він стояв у витоків цього конкурсу).  Він також президент Скрябінського товариства. Викладає в Університеті Тахо Гакуен в Токіо. Маестро дає велику кільскість майстер-класів в Росії і за кордоном – Джульярська школа, Кертис-інститут, Берлінська вища школа музики, Центр «Ямаха» в Парижі та інших місцях.
Багато концертів Михайло Воскресенський дає на благодійних началах. Так, у 2014 році в рамках концертної серії "Musik auf dem Bechsteinflügel" у Штутгарті він виконав твори Бетховена і Р. Шумана.
 І хоч старість (як-ніяк, 82 роки) вже дихнула в обличчя зморшками та сивиною, на енергійність музиканта це не вплинуло. Він оптиміст і переконаний, що піанізм – це справа усієї другої половини його життя, і цю другу половину маестро рахує після отримання усіх найвищих звань.
З вічності дивиться на свого сина Надія В*ячеславівна, дивиться теплими очима на велику його родину, члени якої  усі присвятили себе високому мистецтву: дочка маестро Марія (фортепіано), його онука Анастасія Гамалей (фортепіано, лауреат міжнародних конкурсів), онук Петро Лундстрем (скрипка, лауреат міжнародних конкурсів), онуки Дарія, Катерина, Варвара Лундстрем, правнучка Катерина Гамалей.
З 2006 року  Михайло Сергійович започаткував щорічні концерти «В родинному колі», присвячені пам*яті Катерини Воскресенської, своєї дочки, яка трагічно загинула в автокатастрофі. Ці концерти вже стали традиційними. Так, однією з програм сезону були твори Грига, Брамса, Скрябіна. Щодо останнього, то маестро відзначав, що виконання творів Скрябіна потребує великого темпераменту, але його музика цікава невловими змінами душевного стану – від ніжності до чуттєвості і пристрасті.

В 2016 році знято чотирисерійний документальний фільм «Михайло Воскресенський. Клавіші душі», в якому музикант розповідає про простір російської музики другої половини ХХ століття і сучасності.
Музикант вже давно відірваний від України, де ступив  перші кроки і почув перші звуки. Але бердянці з відчуттям гордості говорять про свого земляка, продовжують пишатися ним. Так, у 1967 році вийшов путівник «Бердянськ», де в розділі «Їх імена прикрашають місто» значаться імена: художника  І.І. Бродського (1884-1939), українських письменників Т.А. Зіньківського (1861-1890) та П.І. Ніщинського (1832-1896), доктора В.А. Хавкіна – «вбивці холери та чуми», лейтенанта П.П. Шмідта (1867-1905) та багатьох інших. Серед них – ім’я Михайла Воскресенського. І цитата з бразильської газети 1957 року: «Його гра знаходиться на рівні досконалості, якої можна очікувати тільки від прославлених віртуозів міжнародного масштабу». У 1972 році газета «Запорізька правда» друкує нарис М. Ласкова «Мелодії моря» - про першу вчительку видатного піаніста, учні якої вчаться в консерваторіях Києва, Харкова, Донецька та інших містах. Ім’я вчительки – Надія В’ячеславівна Смирнова. Гордістю інтелігенції міста є проект 2013 року -  «Енциклопедія Бердянська», в якій 140 рядків першого тому присвячені видатному земляку.
 Маестро– поза політикою, оскільки вважає, що мистецтво не залежить від життєвих обставин. Його аполітичність призвела, сподіваємося, до несвідомої   співпраці з невизнаними терористичними республіками, які підтримує Росія.  Зокрема, у жовтні 2016 року він брав участь як голова журі так званого «Першого міжнародного конкурсу молодих піаністів «Музична академія запрошує друзів», організованого в невизнаній  ДНР. До його репутації це нічого позитивного не добавило, а щось зараз віднімати – вже запізно. Мистець живе так, як знає: все пройде, тільки музика - вічна.
Змінюються суспільства, руйнуються держави. У бескінечний Всесвіт летять роки. Музикант не приховує, що планка якості у мистецтві виконання дещо впала; що сучасні піаністи- виконавці не завжди універсальні; що мистецтво потребує  коштів, і коштів великих. Але майстер цілком впевнений, що класична музика ніколи не буде старітися: це музика елітна, яку ніколи не любили мільйони, а тільки тисячі. Маестро любить наводити такий приклад: коли відомий віолончеліст Григорій П*ятигорський грав у Ніцці концертне соло, з його концерта поступово пішли усі слухачі. Крім одного. Для нього музикант зіграв ще три рази на біс. Потім з*ясувалося, що цією людиною був Сомерсет Моем – великий англійський письменник.
Велика музика народжує великих людей.  
У 2017 році Бердянськ святкує своє 190-річчя. Довгий історичний шлях міста відзначений видатними особами, як головна дорога відзначена верстовими  стовбами. 108-й рік існування позначений народженням Михайла Сергійовича Воскресенського – видатного піаніста міжнародного масштабу, доля якого створена талантом і коріння якого – в плодючій землі України.

Тамара Пішванова

Підпишіться на наш відеоканал