.
  • .

Пишаюся тобою, брате!

Подружжя Володимира й Катерини Яремчаків закохане в коней

На початку лютого моєму брату Володимиру Яремчаку виповнюється 55 років. Я вирішив розповісти про його життя, а йде він своєю дорогою чесно, у невтомних трудах, як мовиться, на "дві п'ятірки". І, принагідно, хочеться згадати наш славний рід, прадідівські корені.

 

Ми народилися у селі Дудникове Оріхівського району. Колись у цих місцях була німецька колонія №9 Георгcбург. Дудникове   розташоване в мальовничій місцині, де бере початок річка Московка. Що може бути для хлопчаків кращим, аніж дитинство поруч зі ставками, де було багато риби та раків, де можна було пропадати цілу днину! Село - це фруктові сади, шовковиця, лісосмуги, довжелезні скирти соломи, силосні ями та ферми. Неозорі поля дивовижної краси тут розквітали навесні. Усе це з нами - на все життя!

Батько й мама дуже любили Володю. Від матусі у нього чуйність, працьовитість, доброта. Від батька успадкував волелюбність, карпатський дух свободи та бажання працювати на землі, мати своє господарство та коней.

Про захоплення Володимира кіньми люди начувані далеко за межами нашого району. Вдома у нього є про них книжки та журнали, дивиться передачі по телевізору, має таких самих заповзятих прихильників з інших сіл - дружать, спілкуються, обмінюються досвідом, знаннями, досягненнями. У хаті поруч зі світлинами рідні - картини породистих коней у вишуканих рамках, написані львівським художником. Сусіди та односельці, коли Володя купував чи вимінював нового жеребця чи кобилу, спочатку не розуміли такої забаганки. Та минули роки, і люди оцінили, ставляться з повагою до його захоплення. Коні брату потрібні не тільки для господарської діяльності, вони наповнюють його життя красою, дають добре натхнення, створюють гармонію, без якої день буття був би прісним і сірим.

Зараз, коли спливли роки, із вдячністю згадуємо маминого молодшого брата дядька Миколу. Він розсудливо і мудро впливав на наше виховання, був ерудованим, цікавим співбесідником, знав безліч повчальних історій. Ми його обожнювали, і коли дядько до нас приїздив, у домівці наставало свято. Дуже любили з ним пасти корів, рубати дрова, вудити рибу, і було нам легко та весело.

Дядько Микола привозив нам рибальські обладунки, санки, ковзани, тільки в нас у селі було дві пари лиж, магнітофон "ВЕСНА 306" , цікаві книжки, особливо запам'яталась про Івана Богуна.  

А підростали ми з братом і сестричкою Олею у дворі нашого діда Пилипа Миколайовича Снєжика, який віддав мамі після одруження з татом половину хати. Мамині батьки, дід Пилип та бабуся Ганна, щедро дарували нам безмежну свою любов. Навчали усіх чеснот - бути добрими, чемними, ввічливими. За приклад нам були їхні сини - Петро, Богдан, Станіслав, Михайло та Микола. Бабуся Ганна була насправді глибоко віруючою людиною. З дитинства ми всотували від неї глибину Божих заповідей. Усе це потім дуже знадобилося !

У житті, як на довгій ниві, час від часу виникає багато різних ситуацій: у стосунках між сусідами, односельцями, з органами влади. Та я добре знаю: Володя за жодних обставин не бажає нікому лиха та зла, не обмовить, він далекий від зведення рахунків через наклепи. Ніколи не вкрав у ближнього, а за потреби завжди прийде на допомогу. Людина з християнською православною душею, коли буває на кладовищі, «провідуючи» батьків та діда з бабцею, неодмінно прибирає могили сусідів, до яких давно не навідуються родичі.

Пригадую брата підлітком. Зростав Володя кмітливим, веселим, фізично розвинутим хлопчиком. У школі, на вулиці його поважали, мав багато друзів, бо вдачею був добрим, дружелюбним, товариським. Якщо і втрапляв випадково у шкоду - зірвав кавун на городі у сусідки тьоті Клави чи витяг рибу з верші діда Шурка, то лише задля гурту.

Сільську молодь часів нашого дитинства, юності гартував спорт - футбол, баскетбол, волейбол, хокей. У цих видах командних спортивних ігор мій брат завжди намагався бути першим. Таке здорове прагнення лідерства збереглося у нього на все життя.

Особливою хлоп'ячою пристрастю був хокей. За нашим городом узимку замерзали і ставали льодовими аренами два ставки, де на канікулах та вихідними точилися запеклі бої. Село ділилося на дві команди, і хто в чому міг, на ковзанах чи без, справжні ключки мало хто мав, здебільшого вирубані з дерева, ганяли подертого тенісного м'яча чи шайбу, поки не сідало сонце.

Уся родина пам'ятає, що першим великим захопленням Володі були кролі. Він самостійно змайстрував клітки, мама в когось купила двоє вухатих. Справа пішла, і через рік у нас уже постійно жили з півсотні сірих, рябих, білих пухнастих кроликів. Сам заготовляв для них корм, напував чистою водою, чистив клітки. Від цієї справи Володя отримував величезне задоволення, годинами міг просиджувати біля кліток.

По закінченні школи Володимир попрацював на заводі, відтак його призвали в армію. Хочу, щоб брат згадав, як хвилююче проводжали до війська солдата усім селом! До хати всі гості не втовпилися, бо приїхало багато друзів з інших сіл Оріхівського ра-йону.

Відслужив, повернувсь у рідне село. Вивчився на тракториста та почав працювати в колгоспі, потім в радгоспі. Тут зустрів свою долю. Катя народила Володі сина й доньку. У шлюбі подружжя щасливе, мають четверо онуків, яким також щедро віддають свою любов.

А гени господаря у Володимира Яремчака "прокинулися" після поїздки першого року незалежності нашої держави, у складі делегації робітників тваринницького господарства, де він тоді працював, у Данію за досвідом. Побачене його приголомшило.   Захотілося чоловікові мати власну справу. Поступово завів своє господарство, отримав землю, придбав коней. Працював, збираючи кошти на бричку, плуг, сівалку, косарку.

Господарювати нині в сучасному селі непросто. Вставати треба рано, лягати пізно, працювати багато, вихідні тільки взимку, і то відносні, бо Яремчаки розвивають справу - утримують корів, свиней, птицю. Отож, із досвіта та до смеркання на ногах. Поряд із батьками трудиться син Сашко. Мені подобається, що Володя з Катею оптимісти, в усьому бачать позитив, живуть радісно й красиво. Вони можуть захоплено розповідати, як гарно сходить сонце у селі Калініна, де вони тепер проживають, які чудові тут вечори, як розквітає поле весною, як пробуджується щоранку птиця та ховрахи, як піднімається городина після дощу. Знають, де росте та коли цвіте чебрець, де оселилася сімейка гадюк. Та головне для обох - ставити на ноги дітей та онуків. Як не згадати добру дідівську науку!

З роками розумієш, що наша Україна, рідна земля, сильна родинами, де люди пам'ятають, якого вони роду, свято бережуть традиції і передають їх дітям. Я дуже люблю свого брата. Хочу сказати йому це і в переддень красивої дати. З роси і води тобі, рідний!

Михайло Яремчак

Оріхівський район

Підпишіться на наш відеоканал